Намалюй мені світ

Яскраве сонечко промінням вже не гріє,

 І все частіше плачуть небеса,

І вітерець легкий печаллю й смутком віє,-

Од туги осені тремтить людська душа.

                Відчинене віконце, дощ і вітер,

А поряд фарби й пензлики лежать

На підвіконні. Різнобарвні квіти

І білий лист - хтось буде малювать.

Ще мить – маленька дівчинка з’явилась

У вишиваночці, з заквітчаним вінком.

І від натхнення очі аж світились,

Немов у янгола, який несе добро.

Вже на листі дитячі квітнуть мрії:

Блакить небесна – то хранитель волі,

А золотаве поле – скарб надії.

Погода стає кращою поволі.

Та вітер не бажає відступати,

Все віє страхом й смутком навкруги.

Він хоче янголя мале злякати,

Щоб поле і блакить перемогти.

Аж раптом вдарив грім і дощ почався,

І вітрюган завив перевертнем страшним.

Розлив він фарби – янгол наш злякався -

Зникав потроху світ блакитно-золотий.

Червона, синя й біла наступають,

Щоб жовту фарбу витіснить кудись.

А янголятко плакать починає,

Щось пензлем виправляє – псує лист.

               Турботлива зайшла в кімнату мати

І стала до дитини говорить:

«Не треба, рибко, пензлем їх мішати,

Не треба фарб двобій підтримувать.

Бо бачиш, до чого воно призводить:

Хоч скільки ти ці фарби не мішай,

Лиш чорний колір – біль і злість – виходить,

Бо боротьба кладе усьому край.

 

Немає в ній ні правди, ані волі,

 І  справедливості, рідненька, незнайдеш.

Лиш сльози, відчай, гнів, розбиті долі,

І темрява бере над світлом верх.

Як бачиш, ось така картина світу:

Не можна злом когось перемогти.

Лише в добрі і мирі треба жити:

Вони малюють в темряві стежки».