Хвилина мовчання

Зима вже стукає в осінні двері,

І дощ потроху змінюють сніги.
Холодний ранок. Крижана оселя.
Від болю і розлуки, від війни.

           О шостій телефон почав дзвонити,

Тривожно якось, з сумом, з гіркотою.

Матуся взяла слухавку. Блідніти

Стала і попросила скляночку з водою.

Сиділа, та не плакала – ридала,

Дрижали руки, личенько бліде.

А я стояла поряд і питала:

«Що сталось, мамо? Щось дуже страшне?».

Та мати лише плакала: не сміла

Казать мені таку жахливу річ.

Вона не знає: я все зрозуміла-

Наснився сон у цю тривожну ніч.

Я тата бачила, який летів по небу,

Прощавсь зі мною, вибачить просив

За те, що не вернеться більш до мене,

За те, що обіцянку не зберіг.

Просив сказать тобі, що дуже любить,

Що пам’ятає кожну світлу мить.

Він янголом-хранителем нам буде,

Вночі і вдень нас буде боронить.

А ще сказав, щоб я не сумувала,

Щоб я не плакала, а з пам’яттю в душі

Про нього жила, не страждала, росла

На гордість мамі. Так звелів.

Додав також, що правду боронити

Можливо лише миром і добром,

Що з чесністю в душі потрібно жити, -

Лише ось так одержиш верх над злом.

Уже хвилин зо п’ять мовчу: не знала,

Матусю як про сон цей сповістить.

Стою. Мовчу. Не плачу: обіцяла

Я замість янгола її любить.