Яногл для доньки

Нам командир суворо наказав

Розвідувать безшумно вражі цілі.

Лечу… Весь люд мов повмирав.

Нема Донбасу: все війна спалила.

Я бачу сльози, відчай і печаль,

Молитви чую, хоч двигун і робить.

Я бачу пекло, яке вдерлось в рай,

Диявола, який по ньому ходить.

Це Апокаліпсис, який війною зветься,

Кінець Усесвіту, душі людської крах.

Війна – це біль. Шалено серце б’ється,

Коли на землю гляну, на цей жах.

А десь за містом йде запеклий бій,

Там ходить смерть, товариші там гинуть.

Та на душі – лиш невимовний біль,

Останню коли згадую хвилину…

Нам командир суворо наказав

Розвідувать безшумно вражі цілі.

Лечу… Весь люд мов повмирав.

Нема Донбасу: все війна спалила.

Я бачу сльози, відчай і печаль,

       Молитви чую, хоч двигун і робить,

         Та я не льотчик – ангелок, що в рай

        Летить по пеклу, де диявол ходить.

Немає вже мотору і кабіни,

Лечу на крилах замість літака.

І згадую одне лиш: про дитину.

Чи моя люба донечка жива?..

Я згадую блакить і жовте поле,

Що намальовані на білому листі.

А серденько стискається від болю:

Не зміг я своє слово зберегти.

Це пекло чи Донбас? – Не розберусь я.

Диявол це чи злість страшна людська?

Одне лиш обіцяв я: повернутись,

Та клятва нездійсненна вже оця.