Із теплою згадкою про мою улюблену сорок другу

***

Є країна одна на світі,

Де квітують любов і тепло,

Де краса розпускає віти,

Де повітря пахне добром.

Є країна одна на світі,

Де зоріють мільйони мрій,

Де усмішка завжди буде жити,

Де дарують крило вчителі.

( подражаніє "Отче Наш")

На небесах одвічна слава Твоя лине!

Вовік-віків святе Твоє ім’я!

Творцю наш, Ти пошли на Україну

Хранителя, щоб нас обороняв.

Пройде нехай він гріху манівцями,

На них хай зростить правди огнецвіт.

Всевишній, Ти пробач гріхи і з нами

Одвічно будь. Подай насущний хліб.

Вуаль закриє око зле неволі,

Згорить лукавство в праведнім огні.

Прибуде Твоя сила, слава й воля

Яко на небі, так і на землі.

Завжди вони сіятимуть з вершин

Для України, немов зірочка. Амінь.

Крилатий сонет

Чорніє все у пелені вечірній,

Палає обрій в реверансах барв,

Вже сонечко прямує відпочити,

І бачать всі його прощальний вальс.

Іду мрійливо тихою ходою,

Вдивляюсь в небо, в світло ліхтарів.

І кожна мить наповнена тобою,

Твій голос  чую в тиші вечорів.

Мій янголе чарівний злотокрилий,

В твоїм єстві лиш істинна краса,

З тобою світ стає великим дивом!

Поезіє! Вогненні словеса

В моїй душі вовік будуть палати.

Мій янголе, ти вчиш мене літати.

Осінній камертон

Підкравсь зненацька килим золотий.

Злітає тихо із дерев серпанок.

Шепоче ліс, і мріють вечори.

Місяць-вівчар пасе зірок отару.

Тремтить свіча і плаче на свічник.

Майнув грайливий блиск до порцеляни.

Так тепло. Кава. Осінь на душі.

Простяг комин долоню полум’яну.

Перчить димком повітря ніжно чар,

Думки мовчать, і завмерли хвилини.

І підморгнув з небес, мабуть, вівчар,

Й іскра мені всміхнулась із комину.

Намалюй мені світ

Яскраве сонечко промінням вже не гріє,

 І все частіше плачуть небеса,

І вітерець легкий печаллю й смутком віє,-

Од туги осені тремтить людська душа.

                Відчинене віконце, дощ і вітер,

А поряд фарби й пензлики лежать

На підвіконні. Різнобарвні квіти

І білий лист - хтось буде малювать.

Ще мить – маленька дівчинка з’явилась

У вишиваночці, з заквітчаним вінком.

І від натхнення очі аж світились,

Немов у янгола, який несе добро.

Вже на листі дитячі квітнуть мрії:

Блакить небесна – то хранитель волі,

А золотаве поле – скарб надії.

Погода стає кращою поволі.

Та вітер не бажає відступати,

Все віє страхом й смутком навкруги.

Він хоче янголя мале злякати,

Щоб поле і блакить перемогти.

Аж раптом вдарив грім і дощ почався,

І вітрюган завив перевертнем страшним.

Розлив він фарби – янгол наш злякався -

Зникав потроху світ блакитно-золотий.

Червона, синя й біла наступають,

Щоб жовту фарбу витіснить кудись.

А янголятко плакать починає,

Щось пензлем виправляє – псує лист.

               Турботлива зайшла в кімнату мати

І стала до дитини говорить:

«Не треба, рибко, пензлем їх мішати,

Не треба фарб двобій підтримувать.

Бо бачиш, до чого воно призводить:

Хоч скільки ти ці фарби не мішай,

Лиш чорний колір – біль і злість – виходить,

Бо боротьба кладе усьому край.

 

Немає в ній ні правди, ані волі,

 І  справедливості, рідненька, незнайдеш.

Лиш сльози, відчай, гнів, розбиті долі,

І темрява бере над світлом верх.

Як бачиш, ось така картина світу:

Не можна злом когось перемогти.

Лише в добрі і мирі треба жити:

Вони малюють в темряві стежки».

Яногл для доньки

Нам командир суворо наказав

Розвідувать безшумно вражі цілі.

Лечу… Весь люд мов повмирав.

Нема Донбасу: все війна спалила.

Я бачу сльози, відчай і печаль,

Молитви чую, хоч двигун і робить.

Я бачу пекло, яке вдерлось в рай,

Диявола, який по ньому ходить.

Це Апокаліпсис, який війною зветься,

Кінець Усесвіту, душі людської крах.

Війна – це біль. Шалено серце б’ється,

Коли на землю гляну, на цей жах.

А десь за містом йде запеклий бій,

Там ходить смерть, товариші там гинуть.

Та на душі – лиш невимовний біль,

Останню коли згадую хвилину…

Нам командир суворо наказав

Розвідувать безшумно вражі цілі.

Лечу… Весь люд мов повмирав.

Нема Донбасу: все війна спалила.

Я бачу сльози, відчай і печаль,

       Молитви чую, хоч двигун і робить,

         Та я не льотчик – ангелок, що в рай

        Летить по пеклу, де диявол ходить.

Немає вже мотору і кабіни,

Лечу на крилах замість літака.

І згадую одне лиш: про дитину.

Чи моя люба донечка жива?..

Я згадую блакить і жовте поле,

Що намальовані на білому листі.

А серденько стискається від болю:

Не зміг я своє слово зберегти.

Це пекло чи Донбас? – Не розберусь я.

Диявол це чи злість страшна людська?

Одне лиш обіцяв я: повернутись,

Та клятва нездійсненна вже оця.

Хвилина мовчання

Зима вже стукає в осінні двері,

І дощ потроху змінюють сніги.
Холодний ранок. Крижана оселя.
Від болю і розлуки, від війни.

           О шостій телефон почав дзвонити,

Тривожно якось, з сумом, з гіркотою.

Матуся взяла слухавку. Блідніти

Стала і попросила скляночку з водою.

Сиділа, та не плакала – ридала,

Дрижали руки, личенько бліде.

А я стояла поряд і питала:

«Що сталось, мамо? Щось дуже страшне?».

Та мати лише плакала: не сміла

Казать мені таку жахливу річ.

Вона не знає: я все зрозуміла-

Наснився сон у цю тривожну ніч.

Я тата бачила, який летів по небу,

Прощавсь зі мною, вибачить просив

За те, що не вернеться більш до мене,

За те, що обіцянку не зберіг.

Просив сказать тобі, що дуже любить,

Що пам’ятає кожну світлу мить.

Він янголом-хранителем нам буде,

Вночі і вдень нас буде боронить.

А ще сказав, щоб я не сумувала,

Щоб я не плакала, а з пам’яттю в душі

Про нього жила, не страждала, росла

На гордість мамі. Так звелів.

Додав також, що правду боронити

Можливо лише миром і добром,

Що з чесністю в душі потрібно жити, -

Лише ось так одержиш верх над злом.

Уже хвилин зо п’ять мовчу: не знала,

Матусю як про сон цей сповістить.

Стою. Мовчу. Не плачу: обіцяла

Я замість янгола її любить.